Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико-

Что означает Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико- и что это такое? В разделе Журналистика дан подробный ответ и объяснение на вопрос.

Здесь выложено готовое сочинение на тему Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико-, которое вы так же можете использовать как реферат.

Эту, поверенную нами работу, вы можете скачать бесплатно перейдя по ссылке, но если вам необходима другая готовая работа по данному предмету, например реферат или изложение, доклад, лекция, проект, презентация, эссе, краткое описание, биография писателя, ученого или другой знаменитости, контрольная, самостоятельная, курсовая, экзаменационная, дипломная или любая другая работа, с вашими индивидуальными требованиями, напишите нам и мы договоримся.

Наша небольшая команда бывших и действующих преподавателей и авторов со стажем работы от 5-ти лет всегда вам поможет. Всего нами написано и проверено более 10 000 различных работ на образовательные темы. С нами вы получите действительно качестенный материал с уникальным текстом и обязательно хорошую оценку. Удачи в учебе!

Реферат на тему:

"Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми даного фаху

Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикоз-навства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття про жур­налістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут. Журналістика як історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність журналістики. Об'єкт і предмет журналістики. Журналістика як наука (журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія журналістики. Мімснародпа Федерація Журналістів. Творча спілка журналістів України. Періодичні журналістські видання

Усі дисципліни нашого навчального плану, зосереджені навколо оволодіння спеціальністю, можуть бути об'єднані однією назвою — "Теорія, історія і практика журналістики". Так називається і державний іспит, який студенти-журналісти складають наприкінці навчання.

Теорія журналістики представлена майже виключно курсом "Ос­нови журналістики", хоча окремі її положення висвітлюються і в курсах "Етика журналістської творчості", "Психологія журналістської твор­чості", "Правові основи діяльності ЗМІ" та ін., вивчаються також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації.

Історія представлена курсами "Історія української журналістики", "Історія зарубіжної журншгістики", "Сучасна зарубіжна журналістика".

Практика журналістики вивчається в курсах "Паблік рилейшнз", "Журналістський маркетинг і менеджмент", "Основи рекламної діяль­ності", "Першооснови журналістської творчості" та деяких інших, а та­кож набувається в творчих майстернях.

Таким чином, "Основи журнашстики" є головною навчальною дисцигоііною, предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми даного явища. Водночас цей курс є своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й положення, які ще будуть при потребі поглиблено висвітлюватися в інших дисциплінах жур­налістського профілю.

Курс "Основи журналістики" вивчається у першому семестрі в обсязі чотирьох годин на тиждень, дві з яких лекційні, дві — практичні заняття. На практичних заняттях, крім колоквіумів за лекційним кур­сом, відбуваються зустрічі з відомими журналістами нашого міста, вив­чення друкованих та електронних ЗМІ Харкова та України, макетуван­ня номера молодіжної студентської газети та інші практичні завдання.

Завершується курс іспитом.

Завдання курсу — дати студентам знання з головних георетико-методологічних проблем журналістики, підготувавши їх там самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого навчального посібника. Тут же зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журнащстів, шо Діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою "Основи журналістики" чи "Теорія журналістики" не існувало. Це не значить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у партійно-ра­дянській політичній системі, де З МІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна преса. Усі те­оретичні питання в цій концепції, навіть питання журналістської май­стерності, зводилися передусім до засвідчення вірності партійним ідеа­лам і вірношдданства тому партійному комітету, чиїм органом був ЗМІ.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан В.А. Предмет, завдання і метод курсу "Теорія і практика партійно-радянської преси". К., 1966; Теория и практика советской периодической печати. М., 1980 тощо. (Підкреслення наші. — І.М.). У самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська (партійна) жур­налістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним аначогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених на­прикінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохо­ров Е.П. "Ведение в журналистику: Учебник" (М., 1988) чи "Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів" (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москаленко А.З. "Основи журналістики: Тексти лекцій" (К., 1994); він же. "Вступ до журналісти­ки" (К., 1997); він же. "Теорія журналістики" (К., 1998); "Масова ко­мунікація" (К., 1997); Владимиров В. М. "Основы журналистики" (Лу­ганск, 1998) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного каналу навчального книгопостачання в Ук­раїні роблять ці книжки малодоступними для наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990-х роках підручники, навчальні посібни­ки з курсу "Основи журналістики" або теорії журналістики;

б) сучасні теоретнко-методологічні дослідження з проблем жур­налістики, як монографічного типу, так і статті в періодичних видан­нях, як-от: "Збірник праць науково-дослідного центру періодики", що його видає Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; "Вісник Київського університету. Серія: Журналістика", що видається Інститу­том журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; "Вестник Московского университета. Серия 10: Журналис­тика" та аналогічні видання Львова, С-Петербурґа та інших універси­тетів, де традиційно існують факультети журналістики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українськії! куль­турі відноситься відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костома­рова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверсткжа, М. Ше-стопала та багатьох інших.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Журналістська освіта, яка власне й викликала його до житія, — набуток XX століття. Саме відкриття факультетів журналістики в про­відних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у пелюшковому стані. "Як уже мовилося, — зазначають автори авто­ритетного дослідження, — науку про журналістику слід вважати доволі молодою галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьо­годні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета".

Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Зойцеха Цісака. "В польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки, — твердить він. — Питання про пре-сознавство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям "масова комунікація". І хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як на­вчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики" ".

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикології в зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб'єктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важлива думка про інтердисциплінарний характер журнаггісти-кознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і на­ука про неї є наукою наук, об'єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політолдогів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та пред­ставників ін. наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в спе­цифічні умови, що мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвившися на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Ра­дянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для ви­користання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознав­ства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебу­вання її за радянською "залізною завісою", тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні за­рубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передпла­чувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася кла­сика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загаль­нолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну не­залежність, Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, з а якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоташтарному) суспільстві, а на­томість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв'язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журнашстики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв'язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово "журналістика" багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом

створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це

1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, об­робці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, кіно, фото;

2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби ма­сової інформації, включаючи електронні;

3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це значення виразно простежується в такому словосполученні, як "кафедра журналістики"; більш точними для вираження даного значення нам уявляються терміни "журналістикознавство" або "журналістиколо-гія", які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктив­на незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;

4) професія журналіста; це значення простежується у висловах "займатися журналістикою", "навчатися журналістиці"12.

Теорія журналістики в Україні перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналісти­ку як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні "Засоби масової інформації", вживаному синонімічне до терміну "Журналістика") прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і перегля­нути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журналістику ли­ше як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе ви­разніше проступає та головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність зорієнтована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як

самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове виз­начення журналістики, спрямоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попе­редня концепція журналістики як певного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпе­чується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут — про­дукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспіль­них відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникають соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церк­ви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство ут­ворило на порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут — журналістику, її призначення — забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонтшіь всебічними й точ­ними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сфе­ру соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення жур­налістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її кон­ститутивних ознак. Отже:

Журналістика — це соціальний інститут, створений з метою за­безпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптималь­ного функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналісти­ки забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка скла­дається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ.

Під суб'єктами суспільного життя розуміються органи влади, ор­ганізації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та гро­мадські організації, а також окремі громадяни. Суб'єкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних ре­ципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) ор­ганізація інформаційного простору держави.

Усі суб'єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й ре­алізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації. А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. "Своєрідність журналістики як соціального інститу­ту, — відзначено в авторитетному дослідженні, — полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності". Об'єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб'єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та анта­гоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової ко­мунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи серед­ньовічної темряви, роз'єднаності й герметичної замкнутості окремих ссраїн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілко­витий колапс цивілізації.

За чотири століття свого існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайваж­ливішим суб'єктом соціального управління. У тоталітарному суспіль­стві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто пере­давання готової, створюваної в партійних комітетах інформації спожи­вачам. У вільному демократичному суспільстві роль журншгістики нез-мірно зростає, вона сама nq^eTBopioeTi^ на "фабрику новин", її праців­ники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Та­ке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

Серед запропонованих визначень слова "журналістика" є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як су­купності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення жур­налістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як допов­нення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення. Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні пояснення.

Журналістика — це історія сучасності. З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто мо­гутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періоди­ки Теофрасту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. "Якщо острах не сподобатися сучасникам, — пи­сав він у зверненні до читачів першого номера своєї "Ля газетт" 30 трав­ня 1631 року, — перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію то­го самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?"

Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха "Історія австрійської революції 1848 р." Середина XIX століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочи­наючи виклад, науковець зізнається: "Події трьох березневих днів де­тально описані у багатьох брошурах, що з'явилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також в газетах"15. А сам виклад по­чаткового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, на­писаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної ба­зи для своїх наукових праць.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обме-

жені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх, моти­вацій вчинків історичних героі'в та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування істо­ричної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовиць­кою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи са­мостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлен­ня про журналістику. Журналістика — це бізнес. Від перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення ЗМІ були на­справді об'єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або кон­тролю якоїсь однієї групи, організації чи уряду; така незалежність мож­лива лише за умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що постачає новини, залежить від ринко­вої ситуації, від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задо­воленням споживача та вигодою ЗМІ непряма. Новини мають бути укла­дені так, щоб продаватися; прибуток повинен гадвищуватися не безпосе­редньо від читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи гля­дачів, кожен з яких не витрачає більших коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, об'єктив­ності пропонованої читачам інформації, ЗМІ здійснює другий економіч­ніш крок: продає на цей раз рекламодавцю зшгучену до свого видання чи­тацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть приваби­ти більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуаль-

ної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний (епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як "сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, пере­робляє і використовує інформацію про світ і про саму себе". Будь-яка пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її матеріальних і духовних потреб.

В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного використання інформації. Більше того, у порівнянні із за­гальним віком людського суспільства пізнавально-інформаційна ак­тивність людини — риса порівняно молода. Властивість людини пізна­вати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію форму­валася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середнь­овіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами людей (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є невід'ємним атрибутом людини. Журналістика ви­никла на певному етапі розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині численні ЗМІ.

Епістемологія розрізняє об'єкт, суб'єкт і предмет пізнання. Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. У ролі суб'єкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група (наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і суспільство в цілому. Об'єкт зазвичай володіє безкінеч­ними властивостями, зв'язками і відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й предмет — певні цілком визна­чені властивості, аспекти, структури об'єкта.

Об'єктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя — у політиці, науці, культурі, побуті, — якої б не торкалося слово жур­наліста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тоб-

то такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри це запропонована нами формула зберігає принципову пра­вильність, оскільки державна таємниця — поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики писати про все іманентний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її пред­мет — вужчу сферу дійсності, конкретну частину об'єкта, яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьо­му сенсі журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній. "Відповідно предметом пізнання для жур­наліста, — вважають автори спеціального дослідження, — виступають конкретні ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти — по­зитивні чи негативні, але обов'язково значущі для багатьох" (підкрес­лення авторів. — І. М.).

Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найваж­ливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ни­ми існує якнайтісніший зв'язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики — це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ як друкованих, так і електронних органів масо­вої інформації. Але праця історика журналістики неможлива без вико­ристання основних положень, термінологічного апарату, головних за­сад теорії журналістики, вироблених в межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку жур­налістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод жур­налістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виро­стає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в історичній ретроспектив! та перспективі? Ось питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті, хто вважає наукову теорію зібранням су­хих, умоглядних положень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її пред­мет — журналістика — завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється пере­дусім за тим, якою роз'яснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики — порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням жур­налістської освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в ра­дянську добу і в комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створено чимало цікавих теоретичних кон­цепцій журналістики, але через відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовикдючними ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком "мінус", цілко­вито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду їхнього розв'язання, адаптації цього досвіду до української дійсності, створення такої наукової дис­ципліни, яка б відповідача реаліям демократичної правової держави, що нею стає наша Батьківщина.

Журналістика існувала давно, але лише в XX столітті для захис­ту своїх професійних інтересів журналісти об'єдналися в творчі спілки. У 1926 році в Парижі була заснована Міжнародна Федерація Жур­налістів (МФЖ) як об'єднання національних журналістських профспілок і організацій. У 1952 році перезаснована, що пов'язано з пе­рервою в її діяльності під час другої світової війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.

МФЖ — найбільша організація такого профілю, об'єднує жур­налістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права жур­налістів, що працюють у різних типах ЗМІ. Федерація визнана ООН та

Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган жур­налістів усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні офіїтііигі представшщтва в Азії, Європі, Латинській Америці.

У 1946 г році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну ор­ганізацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що об'єднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська організація соціалістичної орієнтації. Організація об'єднувала національні спілки й групи жур­налістів. Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видава­ла англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мо­вами щомісячний журнал "Демократичний журналіст". З 1958 року що­річно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припинила свою діяльність.

У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР, тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий з'їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим з'їздом спілки як самостійного об'єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи жур­налістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналісти­ки Львівського університету ім. І.Я. Франка професор В.Й. Здоровега, з'їздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію.

З'їзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів Ук­раїни вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агентств, теле­бачення, радіомовлення, інших засобів масової інформації, що діє на за­садах повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держа­ви, окрім покликаних стежити за дотриманням конституційної закон­ності, рішуче відкидаються.

У квітні 1997 року Спілка провела свій Третій з'їзд. На ньому го­ловою Спілки обраний відомій журналіст Ігор Лубченко. СЖУ видає журнал "Журналіст України", що виходив у 1975 1982 роках як інфор­маційний бюлетені), а з березня 1982 року як місячник. Журнал

висвітлює творчу діяльність спілки, її обласних організацій, досвід ро­боти редакцій, подає матеріали з теорії та історії журналістики. Про­фесійне свято українські журналісти згідно з указом Президента Ук­раїни від 1993 р. відзначається щороку (з 1994) 6 червня.

Київський університет з 1976 року видавав міжвідомчий науковий збірник "Журналістика: преса, телебачення, радіо". До 1982 року вихо­див двічі на рік, з 1983 року — щорічник. З 1994 року на його базі засно­вано щорічне видання "Вісник Київського університету. Серія: Жур­налістика". Головні його теми — теорія, історія і практика ЗМІ. З 2000 року Інститут журналістики Київського національного університе­ту їм. Т. Шевченка розпочав видання нових часописів: "Наукові записки Інституту журналістики", "Українське журналістикознавство", "Акту­альні питання масової комунікації", "Стиль і текст", "Образ". Факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка так само видає "Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика". Тут виходить і періодичне видання "Наукові записки кафедри періодичної преси". Позитивні зрушення в науковій періодиці з проблем журналісти­ки засвідчують те місце, яке займає журналістика в демократичному суспільстві, зростання авторитету журналістської освіти в нашій державі.

У Росії видається місячник "Журналіст" як орган СЖ Росії, до 1991 року — СЖ СРСР. Московський, Санкт-петербурзький, Ростовсь-кий-на-Дону та інші університети, де є факультети журналістики, ма­ють, як правило, серію журналістики в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно "вісниками".

Молодий журналіст мусить знати про ці видання й використову­вати їх для розширення свого творчого діапазону, збагачення про­фесійного досвіду.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

РЕПОРТАЖ (від французького reportage, що в свою чергу походить з латинського reporto — повідомляю) — інформаційний жанр журналісти­ки, предметом якого є цікаві для громадськості події дня. Автор повинен бу­ти очевидцем, а ще краще — учасником події, що може являти собою яск­равий епізод чи факт дійсності (мітинг чи демонстрацію, військовий па­рад, спортивні змагання, сесію Верховної Ради чи органу місцевого самовря­дування, ліквідацію аварії чи наслідків стихійного лиха тощо).

Виникнувши в надрах друкованих органів масової інформації, особли­вого розвитку репортаж набув на радіомовленні та телебаченні, де його часто транслюють у прямий ефір. У такому випадку репортаж — завжди імпровізація, потребує від журналіста глибоких знань, фахових навичок, винахідливості й дотепності. Але імпровізаційний характер не виключає, а навіть передбачає попередню підготовку до репортажу, наприклад, вив­чення питань, що виносяться на сесію, підготовлених у комісіях доповідей і проектів рішень; вивчення складу команд, що виходять на змагання, їхньо­го турнірного становища тощо.

Репортаж: може включати в себе діалоги з учасниками події, ав­торські відступи й коментарі, мальовничі описи окремих елементів події, характеристики її героїв, пейзажні картини тощо.

У жанрі репортажу створюються і художні твори, наприклад, повість Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) "Планета людей" (1939), повість Юліуса Фучика (1903-1943) "Репортаж:, писаний під шибеницею" (опубл. 1945).

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.

Подобные материалы

Місце засобів масової інформації у сучасному суспільстві
Ступнь впливу засобв масово нформац на аудиторю, процес формування суспльно думки та методи
СМИ и властные структуры: опыт сотрудничества
Отношения СМИ и властных структур в разных странах. Инструмент политического маркетинга: роль
Деловая журналистика
Деловая журналистика в России: функциональный аспект, этапы становления и современное состояние.
Узлы и механизмы полиграфического оборудования
ОБЩИЕ СВЕДЕНИЯ О ПОЛИГРАФИЧЕСКИХ МАШИНАХ И ИХ ЭЛЕКТРООБОРУДОВАНИИ Назначение печатного оборудования
Средства массовой информации и власть
Из истории средств массовой информации (СМИ). Роль СМИ в условиях демократии. Конференция СМИ и